Музика народжується на мінному полі

Концерт це певна сходинка, яка відображає етапи творчості. Але я підозрюю, що в кожного виконавця ці етапи свої, особливі. І знову ж таки, що вважати концертом. Якщо починати з дитинства — це огляди і академічні концерти, в яких я брав участь у роки учнівства, то там бували випадки, коли я взагалі не міг як слід грати. У класі й на репетиції все було чудово, а під час виходу на публіку руки вкривалися синіми плямами, а я сам ставав схожим на неживу людину. Зрозуміло, що у такому стані зіграти щось гідне неможливо. Але я, чесно кажучи, не пам’ятаю різкого переходу між цим своїм істеричним і спокійно-впевненим станом. Усе відбулося поступово. Одним з перших концертів, який я усвідомлено грав вже в іншій внутрішній і зовнішній виконавській якості, був виступ у Будинку вчених. Це дійсно відчувалося вже як якесь органічне сценічне життя. Саме тоді, до речі, я усвідомив і ввібрав у себе принцип «шоу повинно тривати». За будь-якої погоди і будь-якого стану ти повинен грати, оскільки у залі сидить публіка, вона на тебе прийшла і тобі не можна відмовитися. Тоді концерт був безкоштовний, але мене вже зобов’язував сам факт приходу великої кількості людей. А у мене напередодні підскочила температура до 39,5 градуса. У той період я мало не щоразу хворів напередодні концерту. Якщо казати мовою «братів-езотериків» мені не вистачало енергетики, щоб «витягти» велику і відповідальну подію. Утім, нічого, відіграв і відіграв непогано. Люди потім запитували: «А чому ти так упрів?»

Зараз я сприймаю концерти спокійніше, хоча цілковитого спокою не буває ніколи, на будь-якому етапі творчості. Йдеться про суто творче хвилювання. Звичайно ж, воно має місце тільки у тому разі, якщо людина серйозно займається музикою, а не просто заробляє гроші. Свого часу я гірко розчарувався в одному зі своїх російських музичних кумирів з «рокешного» середовища. Дізнавшись, що він вже два роки не міняв навіть послідовності пісень на своїх виступах, я відчув себе ошуканим, адже ні про які переживання на сцені при такому ставленні до концертів вже не йдеться. Це чиста «косовиця» грошей.

Певна річ, фінансовий результат концерту мене теж цікавить, оскільки музика — це моя професія. Але на першому місці стоїть вихід емоційний, духовний, якщо хочете енергетичний. Славнозвісний енергетичний обмін з залом, про який всі говорять, дійсно існує. Але я не впевнений, чи всі хто говорять, і справді це відчувають, що у балакунів ця взаємодія не фікція. Енергетичний обмін з глядачами існує, і заради цього спілкування і влаштовуються концерти. Інакше можна все життя просидіти, не виходячи із студії. Такі проекти теж існують.

«Живий» концерт — це можливість висловитися і відразу ж отримати відповідну реакцію. Кожного разу я через це переживаю. Мені, звичайно, імпонує позиція Міка Джагера, сформульована ним у ранні роки: вам подобається, що ми робимо — чудово, ні — йдіть куди подалі. Але це рок музика і там це нормально. Як Джагер, я людей не посилаю. Можливо тому, що моя музика м’якша, та й слухачі у мене інші.

Серед музикантів існують люди, які навчилися грати самі, не маючи академічної музичної освіти. Роблять свою справу вони досить непогано. Але топові джазові музиканти як один кажуть, що це лише самообман. Без системної музичної освіти ніякої висоти в музиці досягти нереально. Це — правда, а усі винятки лише підтверджують правило.

Коли тільки вчишся натискати клавіші в правильній послідовності і з правильним зусиллям, переживаєш тільки з приводу технічного виконання твору. Мені дуже пощастило з педагогом — він на техніці не зациклювався. Він мене завжди налаштовував на сенсі сутності. Він говорив, «якщо ти знаєш, що ти хочеш сказати, то руки твої зіграють все, що тобі потрібно». Коли крізь мене, як крізь інструмент, починає проступати сенс, тоді виникають страхи з приводу техніки. Поки мізки зайняті тільки правильністю технічною, тоді і руки зводить. Коли ти через музику намагаєшся донести відчуття і думки, переживаєш, наскільки адекватно ти можеш це передати. Мені важливо, наскільки адекватно я переклав свої почуття в музичний ряд, і чи зміг глядач сприйняти цей музичний ряд. Для мене теперішнього концерт — це вільне висловлювання думок. Тому хочеться, щоб мене принаймні почули, щоб сприйняли факт існування цього інтонаційного світу, душевного спокою, світу почуттів, настроїв і прагнень.

Я люблю грати концерти в Будинку актора. Цей майданчик оптимальний з кількох причин. По-перше, там була релігійна установа — караїмська кенаса, і це накладає певний відбиток на зал і зовнішньо, і внутрішньо. По-друге, там є непоганий рояль. По-третє, це камерний зал, який вміщує до 200 слухачів. Оскільки моя музика дуже інтимна, мені складно зізнаватися в любові до величезної аудиторії через десятикіловатні колонки. А тут можна бачити очі глядача. До речі, я ще не до кінця вирішив, як деякі речі будуть звучати на концерті. Напевне це буде відрізнятися від студійного запису. Але в цьому-то і краса «живих» концертів — у їхній непередбачуваності.

Висловлювати думки наживо, колективно імпровізувати — це випробування для музикантів, оскільки завжди легше грати вивчену партитуру. А «вільне» музикування — це ходіння мінним полем. Готуйся не готуйся, колективна імпровізація завжди приємна несподіванками. Але досвід останніх двох років свідчить, що такі виконання звучать часто краще, емоційно багатше, ніж записи в альбомі. Ті, хто прийшов у зал, стають свідками справжнього сценічного життя. Саме за це варто платити гроші за квитки. Щоб дивитися на народження музики.